Розповіді наших випускників
Мене звати Марія, я прожила пів року в окупованому місті ІЗЮМ.
Війна в моєму місті почалася з березня 2022 року.
Кожну ніч ми перебували у підвалі, тому що літали літаки та кидали бомби.
Найстрашніша ніч в моєму житті була з 3 на 4 березня.
Ми знаходились у підвалі, нас обстрілювали градами майже півтори години і у той момент я думала, що в мене більше немає будинку. Коли настав момент виходити з підвалу, всюди палали будинки.
Приблизно 8 березня я побачила перших окупантів. Кожного дня на
моїх очах проїжджало дуже багато військової техніки.
Одразу після декількох ударів по інфраструктурі нашого міста, зникло світло, вода, газ, а також мобільний зв’язок. ( В той період це було дуже критично). Ось деякі подробиці нашого життя під час окупації:
На щастя, в нашому будинку була піч, за допомогою якої в нас була можливість готувати, а також зігріватись.
Голову мили виключно снігом.
Магазини всі були розграбовані.
Не було абсолютно нічого.
Потім почали роздавати гуманітарну допомогу. В такі часи було максимально важко, наприклад, щоб подзвонити рідним, ми були вимушені їздити під обстрілами в інші села, де ловив зв’язок.
По всьому місту було дуже багато блок постів, на кожному з них всіх людей зупиняли та перевіряли.
Над містом постійно літали дрони.
Ізюмчани завдяки своїм зусиллям змогли полагодити світло, і коли воно з’явилось, в нас була можливість дивитися телевізор.
З приходом тепла, ми зробили піч на вулиці, для того щоб готувати їжу, воду носили переважно з криниці та скважен.
Окупанти, намагались знайти людей які воювали в АТО, і якщо знаходили дуже сильно карали.
Майже вісімдесят відсотків міста зруйновано.
Дуже важко згадувати ті часи, але головне, що ми дочекалися деокупації, яка відбулася 10 вересня 2022, і нарешті я побачила прапор моєї країни-України.
Далі розповім декілька фактів після деокупації:
По-перше: після звільнення більшої частини Харківської області від російських військ, в місті Ізюм було знайдено масове поховання, і в ході ексгумації було виявлено 447 тіл: 414 тіл цивільних осіб (194 чоловіки, 215 жінок, 5 дітей), 22 військовослужбовців, також залишились 11 тіл, стать яких досі не встановлена. Доведений факт полягає в тому, що більшість з цих людей загинули насильницькою смертю, приблизно 30 тіл мають явні ознаки катування.
Ці моменти дуже страшно та боляче згадувати, але головне полягає в тому, що наше рідне місто вільне. Завдячуємо нашим захисникам. Слава Україні-Героям слава!
Вітаю мене звати Юлія, хочу вам розповісти як почалась війна моїми очима!
На той момент я навчалася в Харкові ДНЗ “Регіональному ЦПО швейного виробництва та сфери послуг Харківської області” на кухаря кондитера, в нашій групі почалася виробнича практика та я вирішила поїхати на вихідні до батька з бабусею які проживають в Балаклійській громаді до села Вербівки.
24 лютого я повинна була повернутися до міста Харкова, але рано вранці 24.02.22 близько о 05:20 годині я прокинулася від телефонного дзвінка! Взявши слухавку, я почула тривожний голос своєї матусі яка проживала в селі Уди Золочівської громади, та прохання не їхати нікуди так як
почалася війна! Вона говорила що дуже сильні вибухи все палає та вздрига, але я с просоння вимкнула телефон та занурилася в
сон.
Через хвилин 15-20 вскочила з кроваті та подумала що дивний сон якийсь, пішла включила телевізор, а там!!! По всіх каналах йдуть новини, які голосять на тому що Росія напала на нас. Я кинулась телефонувати рідним та матусі! На мої дзвінки ніхто довго не відповідав мене брав смуток та розпач так-як кордрн з агресором зовсім близько, через деякий час я почула голос, дуже зраділа бо рідні вийшли на зв’язок. Звʼязок був дуже поганий через безмовні слова доносилися вибухи які я добре чула.
Майже все село накривало снарядами, бомбами село палало, земля здригалася від вибухів люди вимушені були бігти в підвал. Зв’язок зовсім не стабільний, страх захоплював все більше таБлижче до ночі ми були змушені тікати в підвал небо палало, від вибухів все навколо горіло, вуха закладає від гучних дуже лячно ставало від тих думок що лізли до голови. Наступного дня ми дізналися , що країна агресор била по Балаклійській воєнній база яка горіла , та підривала залишки воєнних снарядів! більше. В цей день по селі Вербівці де я була у бабусі. Йшли дні по селі Вербівці почали дуже низько літати російські боєприпаси та російські винищувачі, лунали сильні вибухи.
Всі почали говорити, що до Балакліївської громади начебто ввійшла Російська армія! Та вже було точно відомо що близько села Вербівки є ця армія. Магазини які працювали знаходилися майже в пустому стані, продукція значно подорожчала. Час тягнувся наче вічність .
Я постійно телефонувала в село Уди зв’язку майже не було, нерви, стрес та погані думки постійно мене переслідували.
Транспорт до Харкова перестав здійснювати свій маршрут, ніяк не вибратися, та недоїдеш до міста щоб зустріти своїх батьків.
Минуло небагато часу як Балакліївська громада та деякі населенні пункти стали окупованою Росією країною агресором, вибухи та постраждалі жертви з’являлися все частіше та частіше.
Почалася гостра необхідність деяких продуктів, які неможливо було знайти в селі. В самій Балаклійській громаді люди почалися втрачати розум, і за прикладом окупантів почали морадерські напади на магазини та пусті будинки це був жах. Дивлячись як навіть наші українські люди були змушені були все робити так як в них нічого не було їсти та прогодувати свою сімʼю.
Довго думавши я вигадала як виїхати з села Вербівка, в мене серце розривається на шматки від однієї думки як там мої батьки в селі Уди, і в мене на диво вийшло. Мої близькі лишились так як не хотіли покидати рідного дому. Минуло кілька днів з ними зник зв’язок, я дізналася що село Вербівку також окупувала вже повністю. Окупанти нікого не хотіли випускати, а ні за харчами, а ні за ліками.
Виїхати з окупації можливо було тільки через значні вмовляння та брехню, але окупати всіх людей які хотіли виїхати, давали тільки один маршрут до Росії. Деяких людей відправляли насильно, деякі навіть добровільно їхали до країни агресора, але я міркую з виїздом до інших країн. Світла та зʼязку не було.
Виїхавши з села Вербівки до міста Харкова я раділа, що буду в не окупованому та безпечному місці.
Але, коли побачила які руїни по всюму місті Харкову ставало сумно та лячно. Перебувавши в місті Харків, я вмовляла матусю виїхати з села Уди, вона не хотіла ніяк. Вона там зростала, у нас там дім та велике господарство, але ні дім ,ані господарство не замінить людське життя.
Матуся все чекала що згодом все закінчиться, та розповідала як вони допомагали нашим бійцям, а ті їм як хархами так і одягом.
Обстріли по селі Удам були кожного дня, люди які не виїхали були змушені жити в підвалах, із-за цього люди почали хворіти на всі хвороби починаючи як запалення легені, бронхів та всі психологічні та хронічні хвороби .
оріти на всі хвороби починаючи як запалення легені, бронхів та всі психологічні та хронічні хвороби .
Це була ніч 24 лютого 2022 року, я мешкала на той час в гуртожитку в кімнаті ще з трьома дівчатами.
Ввечері 23 лютого, я повернулась гуртожиток з виробничої практики і мала вранці 24 лютого їхати додому, в село Малинівку Чугуєвської громади, але на жаль сталось не так як гадалось. 24 лютого десь о першій годині ночі я довго не могла заснути мене охоплювала якась тривога та страх, коли нарешті я лягла спати та навіть не здогадувалась і не могла собі такого уявити, що мене чекає через якісь 3 години.
О пʼятій ранку я прокинулась від дуже гучного звуку – це вибух страшний звук війни!!!
Я швидко почала будити дівчат, дзвонити своєму старшому брату та матусі і почула найстрашніше: «Почалась війна, швидко збирай документи та гроші і їдь додому», я думала, що це якийсь злий жарт.
В 21 столітті війна?! Що за маячня? – Подумала я.
Але на жаль так, страшна війна. Дівчата не хотіли прокидатись, так як думали, що я жартую.
Я була дуже сильно налякана, не знала що мені роботи, але швидко зібралась з думками і почала збирати речі.
Через декілька хвилин дівчатам також почали дзвонити батьки.
І тому ми всі разом швидко почали збирати речі.
З однією дівчинкою з кімнати ми мешкали в одному селі, тому швидко зібравши речі, ми побігли на зупинку. Прийшовши туди ми пропустили 3 автобуси, тому що вони були переповнені.
Ледве-ледве ми сіли в автобус, та люди усі були налякані, на їх обличчі був страх.
Ми доїхали до станції холодна гора і почалось пекло. Купа людей з валізами, з домашніми тварина з дітьми. Шалений натовп! Ми хотіли з подругою до станції метро Індустріальна доїхати на таксі, але жодне таксі не хотіло приймати наше замовлення.
Ми почали заходи в метро, всі штовхаються, деякі люди плакали.
Ми сіли в потяг, почали їхати до потрібної нам станції, та коли ми приїхали на станцію ХТЗ, то якийсь чоловік забігав з криками, що ніхто нікуди не виходить, бо просто падають ракети.
Приїхавши до станції Індустріальна, ми вийшли з метро та почули дуже гучні вибухи.
Було дуже страшно, це навіть не можна описати словами. Весь цей час я дзвонила батькам, та у них там було пекло.
Автобуси до міста Чугуїв на той час вже не ходили.
Ми підходили просто до незнайомих людей з проханням відвезти нас, пропонували різні кошти, але вони відмовлялися.
На щастя ми зустріли односельчанку і разом з її знайомим доїхали до блокпосту на виїзді з міста Харков, а там нас вже чекав батько подруги. Ми швидко доїхали до села Малинівки і зустрілися з батьками.
З міста Харків ми не могли виїхати 5 годин.
Після того як я зустрілась з батьками, ми прийняли рішення їхати до моєї тітки в село Лебіже. За нами приїхав мій брат і ось там вже почалось пекло.
Вибухи, звуки сирени, ми всі взагалі не знали, що робити далі, куди їхати сум, розпач та страх огортував нас.
Ввечері 27 лютого о 18:00 годині пролітав ворожий вертоліт та скинув бомбу на сусідню вулицю, я навіть не знаю, як описати те, що я відчула в той момент мене, адже якщо б буквально він промахнувся на 100 метрів, то мене б напевно вже не було. Я побачила у вікно помаранчеве зарево, вилетіли всі вікна і миттєво пропало світло. Всі тремтіли, плакали нас огорнула істерика як опанувати це відчуття та панічний страх. Але ми зібралися, швидко почали одягатися і бігти у підвал. Просиділи там майже до ранку. Цей приліт прийшовся прямо в хату до односельчанина, тітка молилася та дякувала Богу що всі залишились живі, але в той момент не стало однієї вулиці.
На наступний день, вночі 28 лютого о другій годині ночі знову пролетів вертоліт і скинув ще одну бомбу, але вже на іншу вулицю і так вже не стало 2 вулиці, коли ми вийшли з підвалу, то все палало, тріщав шифер, стояв смогіт пороха.
1 березня ми приймаємо рішення переїхати в будинок брата, на іншу вулицю і це було правильне рішення, тому що саме в той день приліт був дуже близько до будинка моєї тітки.
Було жорсткі обстріли села, кожен день був, наче останнім. Касети падали то на огород, то на подвірʼя.
Ми майже не виходили з підвалу 27 березня зникло світло, звʼязок, виїхати вже на жаль ми не могли. Обстріли ставали ще потужнішими, від кожного звуку літака ми бігли в підвал.
Сну майже не було, спали всі одягнуті.
В квітні місяці прилетіло по місцевій школі та і взагалі всюди прилітало, було страшно вийти навіть на подвірʼя. Пробули ми у тітки майже 2 місяці.
16 квітня нас забрав мій брат і відвіз до нашого села Малинівка.
Це було найправильніше рішення, тому що 17 квітня була зруйнована хата брата і пошкоджена хата тітки.
В селі Малинівка також було дуже гаряче. Ми поступово звикали до цього. Незабаром там також зникло світло і звʼязок.
28 травня я переїжджаю жити до м. Чугуїв, бо там було більш-менш спокійніше, але 19-20 червня прилетіла ракета в самісінький центр міста Чугуїв, загинуло 6 чоловік.