Свій воєнний день зустрів на світанку 24-го лютого. Телефонувала старша майстриня Любов Іванівна (тепер у структурному підрозділі Центру) і з розпачем у голосі повідомила:
Свій воєнний день зустрів на світанку 24-го лютого. Телефонувала старша майстриня Любов Іванівна і з розпачем у голосі повідомила:
– Анатолію Григоровичу, війна! Бомблять аеропорт (вона неподалік мешкала) і поряд лунають вибухи…
Ну ось, те, в що не хотілось вірити (представники влади ще напередодні переконували: «Все під контролем!»), тепер стало трагічною реальністю.
В навчальному корпусі на вул. Куликівській (структурне приміщення) зібрались викладачі, майстри й охоронці. Всі ошелешені звістками з околиць міста. Там лунали потужні вибухи…Домовляємось, хто залишиться доглядати приміщення, а решта відправляється по домівках влаштовувати побут під час воєнного стану. Над будинками з гуркотом проносяться літаки, і ми в нерішучості: не знаємо, що ж робити?! Знову й знову неподалік чуються вибухи…
Слава Богу, невдовзі корпус став тимчасовим прихистком для підрозділу тероборони. Рішуча настроєність бійців допомагала й тим, хто залишився влаштовувати їхній побут: шукали електроплитки, перетягували холодильники. Тим часом приїжджі з передової повідомляли про перші спалені колони ворога й настроєність добровольців стояти до кінця.
В цьому незабаром ми переконались на власні очі. Вулицею Шевченка до центру міста намагалась проникнути на «Тиграх» диверсійно-розвідувальна група росіян. Першим пострілом з гранатомета їх зупинили навпроти середньої школи №134. Нападники не чекали на таку «зустріч», повискакували з панцирників і заховались у приміщенні школи. Бій на їх знищення тривав майже день. Я з кількома колегами стояли неподалік і спостерігали, як тероборонівці оперативно оточили приміщення й «викурювали» зайд. Приїхали танки, й після кількох їхніх пострілів у школі все стихло. Приміщення палало…
Потім спостерігав, як хлопці проводили допит одного з уцілілих загарбників. Він переховувався в сусідньому житловому приміщенні, був украй розгубленим і виправдовувався, що вони не збиралися стріляти; їм слід було дістатися центру й узяти під охорону майдан (!). Та ми вже переконались у брехливості північних сусідів і довіри до них не виявляли.
Полоненого кудись повели, а ми з кількома чоловіками почали закривати підручними матеріалами вікна (деякі від вибухів уже посипались), наповнювали мішки з піском і розміщували перед входом. Все ще не вірилось, що війна – вже на порозі.
Про ті події мені й досі нагадує використаний корпус ручного гранатомета (по- народному «Муха»), підібраний тероборонівцями на полі бою й подарований для музею.
А ще – не використаний патрон з бронебійною кулею до крупнокаліберного кулемета.
Тепер вже складається новітня експозиція. Невдовзі додадуться ще й уламки шахеда, ракети, що влучила в недалекий корпус університету міського господарства.
Виявляється, влучила неспроста! Її навів методист сусідньої Академії неперервної освіти на прізвище Нечипоренко. Ось де проявилась проросійська підлість! Чоловіка невдовзі арештують співробітники СБУ, але ж людських страждань не відміниш, чудового навчального корпусу ВНЗ не повернеш!
На моїх очах по центру міста ще не раз прилітало. В кінці серпня 2022 р. прямо над річкою Лопань розірвалась ракета. Від детонації в довколишніх будинках дрижали стіни й вилітали шибки. Задня частина ракети приземлилась на горищі одного з будинків. Тож після її діставання службовцями МНС мали на власні очі переконатись, які «подарунки» приготували представники «братнього сусіда».
Через деякий час знову влучання! Хтось із прихованих ворогів надіслав окупантам геолокацію, і ракета точно влучила в ціль – ТЦК Новобаварського району.
Жах і образа, ненависть до зрадників водночас. Загинули люди, а працівникам ДНЗ знову довелось відновлювати чимало шибок і з острахом навідуватись до приміщень. Проте ніхто не нарікав. Працювали, зціпивши зуби. Та й вибору не було: треба продовжувати навчальний процес, морально підтримувати здобувачів освіти, які не виїхали з міста або вже були за межами. Збирали, що могли, для потреб тероборонівців і слухали розповіді тих воїнів, хто повертався на короткий відпочинок з передової. Вони були впевнені в своїй правоті і запевняли жіноцтво, що окупантів скоро поженуть назад. Вже з’явились і перші нагороджені. Командир підрозділу аеророзвідки отримав орден «Срібний хрест» з підписом посвідчення самим В.Залужним! З трепетом потримав нагороду в руках і я. На жаль, сфотографуватися з героєм не вдалось: хлопці не хотіли виявляти себе публічно.
А відзнака – справжня краса й свідоцтво про чоловічу мужність!
– Анатолію Григоровичу, війна! Бомблять аеропорт (вона неподалік мешкала) і поряд лунають вибухи…
Ну ось, те, в що не хотілось вірити (представники влади ще напередодні переконували: «Все під контролем!»), тепер стало трагічною реальністю.
В навчальному корпусі на вул. Куликівській (структурне приміщення) зібрались викладачі, майстри й охоронці. Всі ошелешені звістками з околиць міста. Там лунали потужні вибухи…Домовляємось, хто залишиться доглядати приміщення, а решта відправляється по домівках влаштовувати побут під час воєнного стану. Над будинками з гуркотом проносяться літаки, і ми в нерішучості: не знаємо, що ж робити?! Знову й знову неподалік чуються вибухи…
Слава Богу, невдовзі корпус став тимчасовим прихистком для підрозділу тероборони. Рішуча настроєність бійців допомагала й тим, хто залишився влаштовувати їхній побут: шукали електроплитки, перетягували холодильники. Тим часом приїжджі з передової повідомляли про перші спалені колони ворога й настроєність добровольців стояти до кінця.
В цьому незабаром ми переконались на власні очі. Вулицею Шевченка до центру міста намагалась проникнути на «Тиграх» диверсійно-розвідувальна група росіян. Першим пострілом з гранатомета їх зупинили навпроти середньої школи №134. Нападники не чекали на таку «зустріч», повискакували з панцирників і заховались у приміщенні школи. Бій на їх знищення тривав майже день. Я з кількома колегами стояли неподалік і спостерігали, як тероборонівці оперативно оточили приміщення й «викурювали» зайд. Приїхали танки, й після кількох їхніх пострілів у школі все стихло. Приміщення палало…
Потім спостерігав, як хлопці проводили допит одного з уцілілих загарбників. Він переховувався в сусідньому житловому приміщенні, був украй розгубленим і виправдовувався, що вони не збиралися стріляти; їм слід було дістатися центру й узяти під охорону майдан (!). Та ми вже переконались у брехливості північних сусідів і довіри до них не виявляли.
Полоненого кудись повели, а ми з кількома чоловіками почали закривати підручними матеріалами вікна (деякі від вибухів уже посипались), наповнювали мішки з піском і розміщували перед входом. Все ще не вірилось, що війна – вже на порозі.
Про ті події мені й досі нагадує використаний корпус ручного гранатомета (по- народному «Муха»), підібраний тероборонівцями на полі бою й подарований для музею.
А ще – не використаний патрон з бронебійною кулею до крупнокаліберного кулемета.
Тепер вже складається новітня експозиція. Невдовзі додадуться ще й уламки шахеда, ракети, що влучила в недалекий корпус університету міського господарства.
Виявляється, влучила неспроста! Її навів методист сусідньої Академії неперервної освіти на прізвище Нечипоренко. Ось де проявилась проросійська підлість! Чоловіка невдовзі арештують співробітники СБУ, але ж людських страждань не відміниш, чудового навчального корпусу ВНЗ не повернеш!
На моїх очах по центру міста ще не раз прилітало. В кінці серпня 2022 р. прямо над річкою Лопань розірвалась ракета. Від детонації в довколишніх будинках дрижали стіни й вилітали шибки. Задня частина ракети приземлилась на горищі одного з будинків. Тож після її діставання службовцями МНС мали на власні очі переконатись, які «подарунки» приготували представники «братнього сусіда».
Через деякий час знову влучання! Хтось із прихованих ворогів надіслав окупантам геолокацію, і ракета точно влучила в ціль – ТЦК Новобаварського району.
Жах і образа, ненависть до зрадників водночас. Загинули люди, а працівникам ДНЗ знову довелось відновлювати чимало шибок і з острахом навідуватись до приміщень. Проте ніхто не нарікав. Працювали, зціпивши зуби. Та й вибору не було: треба продовжувати навчальний процес, морально підтримувати здобувачів освіти, які не виїхали з міста або вже були за межами. Збирали, що могли, для потреб тероборонівців і слухали розповіді тих воїнів, хто повертався на короткий відпочинок з передової. Вони були впевнені в своїй правоті і запевняли жіноцтво, що окупантів скоро поженуть назад. Вже з’явились і перші нагороджені. Командир підрозділу аеророзвідки отримав орден «Срібний хрест» з підписом посвідчення самим В.Залужним! З трепетом потримав нагороду в руках і я. На жаль, сфотографуватися з героєм не вдалось: хлопці не хотіли виявляти себе публічно.
А відзнака – справжня краса й свідоцтво про чоловічу мужність!